Корпоративні делікти: директор відшкодує, але не все і не завжди

Надмірне перерахування податку до бюджету стало підставою для позову учасника ТОВ до його колишнього директора, що підписав платіжні доручення, не впевнившись, що розмір податкового зобов’язання визначено коректно. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вчергове надав вичерпні роз’яснення щодо порядку притягнення посадових осіб до відповідальності за шкоду, завдану їх  діями/бездіяльністю.

У нещодавній постанові суду касаційної інстанції обговорювалося декілька засадничих питань, що стосуються порядку притягнення посадових осіб до відповідальності у випадку порушення ними принципів корпоративного управління, передбачених у статті 92 ЦК України. Нагадаю, на посадових осіб покладено обов’язок діяти розумно, добросовісно, в інтересах товариства, не допускаючи конфлікту інтересів.

Вчергове суд надав характеристику цим правовідносинам: зобов’язання директора в передбачених законодавством випадках відшкодувати шкоду компанії є деліктним. А тому для правильного вирішення спору на користь позивача суду потрібно встановити всі 4 елементи цивільного правопорушення:

• неправомірність дій
• наявність шкоди
• причинно-наслідковий зв’язок між першим і другим елементами складу правопорушення
• вину (та її різновид).

Нагадаю, перелік неправомірних дій, які є підставою для притягнення посадової особи товариства до відповідальності, передбачено частиною 2 статті 89 ГК України. У судовій практиці сформовано таку позицію, що тлумачить зазначену норму ГК: «Протиправна поведінка посадової особи полягає в неналежному та недобросовісному виконанні певних дій, без дотримання меж нормального господарського ризику, з особистою заінтересованістю чи при зловживанні своїми посадовими обов`язками за власним умислом (розсудом), прийнятті очевидно необачних, марнотратних та завідомо корисливих на користь такої посадової особи рішень” (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.10.2019 у справі № 911/2129/17 та Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 904/3852/18).

У контексті спору між колишньою посадовою особою та товариством суд досліджував питання, чи вбачається неправомірність дій з боку директора у тому випадку, коли відсутні докази, що вказують на зловживання обов’язками чи особисту заінтересованість директора.

Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду роз’яснив, що неправомірна поведінка директора, якому належало «право першого підпису, підписав платіжні доручення шляхом накладення електронного цифрового підпису на сплату земельного податку за фізичних осіб до бюджету, тоді як товариство не було платником такого податку і не мало земельних ділянок у власності. Така помилка директора свідчить про його неналежне виконання статутних обов`язків, відсутність належної обачливості при розпорядженні майном (грошовими коштами) товариства. У цій справі йдеться про помилку у сплаті податку, яка виникла не внаслідок неналежної якості податкового законодавства, тобто заплутаності (неясності) правового регулювання, наявності колізій між його нормами, їх неоднакового тлумачення платником та податковим органом, неоднакової судової практики, складної процедури обрахування податку (визначення об`єкту, бази оподаткування, ставки податку чи порядку його обрахування), а в ситуації, яка характеризується правовою визначеністю. І директор товариства в разі належного виконання своїх обов`язків, прояву ним розумної обачливості мав би не припуститися такої помилки. Таким чином, протиправна поведінка директора полягала в помилковій сплаті податку всупереч інтересам товариства через відсутність належної обачливості, неналежне виконання своїх статутних обов`язків.»

Інший елемент складу правопорушення, що ретельно досліджувався судом, – вина.  З огляду на приписи статті 614 ЦК України вина особи, яка допустила неправомірну поведінку, що спричинила шкоду, презюмується. Водночас, заперечуючи проти задоволення позову про відшкодування збитків, посадова особа має право доводити відсутність в її діях/бездіяльності вини. У цій справі  № 904/982/19 касаційний суд зазначив, що «умисел як форма вини включає елемент усвідомлення та наміру. Діяння особи вважаються такими, що вчинені з умислом, якщо вона усвідомлювала протиправність своєї поведінки та бажала або свідомо допускала настання шкоди (збитків)». Вина у формі необережності встановлюється за відсутності в особи наміру завдати школи. Тобто особа не передбачала настання таких негативних наслідків, хоча могла і повинна була їх передбачити. Необережністю вважається також ситуація, коли відповідальна особа легковажно сподівалася на відвернення можливих негативних наслідків (їх ненастання).

У контексті спору Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив, що суд першої інстанції, хоча і встановив винність дій директора, проте не визначився з формою вини. Визначення саме форми вини (умисел/необережність), на думку суду, відіграє суттєву роль у дослідженні обставин цивільного правопорушення і встановлення всіх його елементів. Отже, на думку суддів, «у випадку, якщо директор усвідомлював (або мав усвідомлювати), що він не володіє відповідними знаннями у сфері фінансів та податкового законодавства, він мав можливість найняти кваліфікованого бухгалтера чи звернутися за допомогою до аудиторської фірми для надання професійної допомоги та консультацій з питань сплати податків. У справі, що розглядається, директор товариства, вочевидь, не мав наміру завдати збитків юридичній особі, яка перебувала під його керівництвом. Тобто формою його вини є необережність”.

Суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення апеляції, змінив рішення суду першої інстанції в частині суми відшкодування, суттєво зменшивши його із посиланням на статтю 1193 ЦК України. При цьому мали значення такі аргументи та правові обґрунтування:

• позивач – товариство – не вчинив жодних дій, спрямованих на мінімізацію збитків – позови до податкової чи власників земельних ділянок про повернення безпідставно перерахованих коштів не подавалися (право заявити такі позови товариством ще не втрачено);
• безпідставні платежі із земельного податку директор здійснював у 2016 та 2017 роках, потім звільнився, а аудит проведено лише в 2019 році;
• затверджуючи фінансові результати, учасники господарського товариства за умови розумної обачливості самі могли виявити помилку;
• директор не допустив зловживання та не мав наміру завдати шкоди інтересам товариства.

Тож за певних обставин, зокрема, встановивши, що позивач не чинив дій, спрямованих на мінімізацію збитків, допустив необережність, самостійно та оперативно не визначивши наявність порушення з боку директора, суд зменшує суму збитків, що підлягають стягненню на користь товариства з директора. Суд необмежений у встановленні розміру такого зменшення, спираючись при цьому на обставини справи та оцінку поведінки  учасників спору.  

Отже, такий ретельний аналіз норм права, які підлягають застосуванню у спірних правовідносинах, що міститься в розглянутій постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у справі №  904/982/19, цілком можна взяти на озброєння як інструкцію для підготовки правової позиції в аналогічних справах.

Доказову базу та аргументи в частині визначення того, чи є дії директора неправомірними в контексті статті 89 ГК України та статті 92 ЦК України, слід формувати з огляду на позицію, що не тільки відверте порушення закону чи норм статуту формує об’єктивний бік цивільного правопорушення, але і необачливі, марнотратні, нерозумні дії / бездіяльність також. При цьому не має правового значення відсутність прямого умислу на завдання збитків, ознак зловживання чи дій на власну користь.  

Досліджуючи питання вини, слід обов’язково навести доводи щодо форм вини: умисел чи необережність. Нагадаю, умисел характеризується можливістю особи передбачати наслідки своїх дій, усвідомлювати їх та бажати їх настання. Особа, яка діяла необережно, навпаки, не усвідомлює протиправності своє поведінки, хоча за всіма ознаками повинна була це робити.

Розмір шкоди, яка підлягає стягненню, може бути на розсуд суду зменшено. Правовою підставою для цього можуть бути недобросовісні дії з боку самого товариства, зокрема, ухилення від мінімізації збитків, зволікання із їх встановленням та обрахуванням.

Власне, практика притягнення контролюючих осіб до матеріальної відповідальності є потужним інструментом запобігання зловживанням корпоративною формою. І поширене його застосування, за моїм переконанням, позитивно вплине на інвестиційній клімат у країні та на підвищення рівня довіри в суспільстві до правових інститутів захисту права власності.